Сьогодні музику «Щедрика», майстерно виписану вправною рукою геніального українського Майстра, знає весь світ. Цей шедевр надихнув нові покоління талановитих композиторів, кінематографістів, співаків, інструменталістів, джазменів, реперів, навіть комп’ютерщиків-технарів і спортсменів на створення розмаїтих версій та імпровізацій, що розквітчали яскравими барвами й розвинули до великих композицій нашу хорову акапельну мініатюру. Більшість із світового людського загалу часто й не знає ні імені автора шедевру, ні країни його походження та ніколи не чула про його стражденну долю.
Микола Леонтович. «Скромний народний вчитель з Поділля» – так його за життя називав класик української музики Микола Лисенко, і він же передчував, що ім’я цієї людини стане гордістю України та засяє поруч з іменами таких майстрів минувшини як Микола Дилецький, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артемій Ведель.
Майстер Леонтович лишив нам його «білі лебедоньки, голосні пісні», як писав Рильський. І серед них чи не найголовніше місце посідає світовий шедевр «Щедрик» / «Carol of the Bеlls». Твір привернув увагу мільйонів, з-поміж яких були й музиканти, фольклористи, філологи, кінематографісти, філософи та теологи. Первісний архетип із серії так званих «народних примітивів» – мотив з 4-х звуків у межах півторатону, – з прадавніх часів сприймався нашими пращурами, ще язичниками, як магічна формула – своєрідна мантра, що заворожувала, гіпнозувала людину.
Головними психологічними чинниками дії цієї «магії» були незмінна повторюваність мотиву – оstinato-stabilіtas та безперервність руху – perpetuum mobile. Навіть сила слова (verbe) поступилася перед музично-психологічним началом. Це явище, думається, і привернуло увагу такого геніального Мага від музики, як М. Леонтович, коли він обирав зразки для свого композиторського шкіца.
Вивчення музичного тексту «Щедрика» дозволило вирізнити 5 векторів аналізу, серед них і не зовсім типових для музикознавства (без сумніву, при достатній прискіпливості їх може бути більше), а саме: І. Історичний; ІІ. Музичний; ІІІ. Вербальний; ІV. Графічний; V. Нумерологічний.

І. Історія.

На рукописі «Щедрика», надісланого Олександрові Кошицю, стоїть дата 18 серпня 1916 р. Я. Юрмас (Юрій Масютін) зазначав, що текст взято зі «Збірничка найкращих українських пісень з нотами» 1913 р., ч. ІV, К. Поліщука – М. Остаповича (№ 23, с. 18). Проте, за згадкою Болеслава Яворського поліфонічні вправи з мотивом-оstinato «Щедрик» розпочалися ще 1910 року. Логічно припустити – М. Леонтович обрав фольклорний зразок, знайомий з дитинства, що побутував на Поділлі (можливо, й сам змалку защедрував не одну цукерку). У юнацькі роки робив перші спроби його гармонізувати. Зі згаданої збірки К. Поліщука – М. Остаповича взяв слова, записані збирачами на Волині в м. Краснопіль Житомирського повіту. (Ймовірно, що саме ті записані рядки сприяли остаточному композиційному вирішенню форми твору). Знайомство з надрукованим текстом дало простір митцю для більш широкого – наскрізного – розгортання музичного матеріалу, а, можливо, й зміни первісної поліфонічної концепції будови на синтетичну – з уведенням гармонічно-гомофонних прийомів. Як бачимо, процес опрацювання «Щедрика» продовжувався 6 років. Недаремно! Феноменальний успіх у Києві в Різдвяних концертах хору студентів Свято-Володимирського університету під орудою О. Кошиця в 1916 році (за ст. стилем 25 грудня 1916 р., тобто за новим стилем 7 січня 1917 р.) став для «Щедрика» першим щаблем сходження до світової слави. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім’я М. Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до його доробку. «Щедрик» став могутнім імпульсом визнання харизми митця із зеленого Поділля для всієї України.

ІІ. Музичний текст

Головне зерно твору – чотиризвучний мотив. Він повторюється оstinato з проведенням у всіх партіях 68 разів! Ці зерна – ніби блискотливі перлинки, розсипані в просторі, з яких плететься барвиста звукова сúлянка-ґердан. М. Леонтович вдається до використання розмаїтих технік композиторського письма, не порушуючи однак головного принципу perpetuum mobile – «вічного руху» оstinato. Які ж це прийоми? Нанизування «зерен-перлинок» на «нитку»-лінію (так званий контрапункт-протискладання до теми); рефлексії-«віддзеркалення» цих зерен у верхньотерцієвій вторі (цей прийом часто зустрічаємо і в народному співі, і в сакральному, зокрема, він є характерною прикметою Київського церковного розспіву); пом’якшення гармонічного «поля» плагальним заключним кадансуванням (S–T). Перед кульмінацією композитор ефектно використовує прийом «бурдонної педалі» в басів, що активно нагнітає загальну атмосферу звучання. А Кульмінації на f надає жанрову характерність: мелодичний малюнок сопранової партії і загальна ритміка своїми абрисами нагадують українські народні козачки (цілий ряд дослідників вказували на скерцозну природу кульмінації). У цьому періоді (куплеті), здається, з найбільшою силою виявилася національна природа генія Майстра (21–24 такти: «В тебе товар весь хороший…»).
Хорова мініатюра М. Леонтовича вражає тим, що в ній досягнуто наскрізного драматургічного розвитку завдяки, насамперед, поліфонічним принципам мислення, що надзвичайно рідко зустрічаємо в музиці митців початку ХХ століття.

ІІІ. Поетичний текст

На сьогодні утвердилося три варіанти тексту «Щедрика» (ще у 1920-ті роки за кордоном були спроби зробити переклади української щедрівки французькою, англійською, але вони не прижилися в культурному обігу). І з кожним з них пов’язана окрема історія.
Текстове першоджерело пов’язано з дохристиянською добою, коли новий рік починався ранньої весни – з поверненням в Україну ластівок (уважалося з 14 березня; а веснівки починали співати з квітня). Прикметно, що композитор подає слова «щедрик», «щедрівочка» тільки в тематичному проведенні й жодного разу не бере їх до фактурної розробки. Вони насправді мають настільки «ароматну» силу вербального звучання, що використані в інших шарах могли б «замулити» загальний колорит. Цікаво, що в куплеті з висхідним legatо (25–28 такти) для сопрано композитор взяв слова «В тебе жінка хороша», хоча до вибору було ще два варіанти: а) «Хоч не гроші» b) «то полова». Ніби й деталь – але показова! До того ж, після слів «в тебе жінка чорноброва» (29–33 тт., останній катрен) всі три партії, крім сопрано, «зі смаком» тягнуть закритим ротом «м-м-м», з явним превалюванням чоловічих голосів, що так висловлюють своє захоплення красою господині.
Другий текстовий варіант пісні – «Ой на річці, на Ордані». Його записано добрим знайомцем М. Леонтовича, вчителем співу з Тульчина Федором Лотоцьким у с. Паланка Гайсинського повіту на Поділлі в грудні 1916 р.:

Поширення цієї текстової версії в середовищі подільської інтелігенції, духівництва, селян засвідчило жанрову метаморфозу твору, а саме – переведення його зі щедрівок до колядок, пов’язаних з темою народження Христа. Інша географія, інша пора року. Цю текстову версію вже в наш час – від 1980-х років вперше представив з хором «Відродження» відомий хормейстер і науковець Мстислав Юрченко, після чого її підхопили хори «Київ», «Хрещатик», «Пектораль», ансамблі «Фавор», «Аніма» та багато інших колективів. При виконанні цього тексту повністю зберігається агогіка, темпо-ритміка та динаміка, властиві власне «Щедрику».
У Празі в тодішній Чехословаччині 11 травня 1919 року розпочався світовий тріумф «Щедрика», що був, як виявилося, найефектнішим номером концертної програми Української Республіканської Капели під орудою талановитого композитора й хорового диригента Олександра Кошиця. То був напрочуд вдалий задум тогочасного очільника України Симона Петлюри послати в світи хорову капелу як «першу музично-дипломатичну місію» новопроголошеної європейської держави. За 1919–1924 роки Українська Республіканська Капела, не зважаючи на загально політичні ускладнення, творчі конфлікти, життєві труднощі, дала понад 600 концертів у 200 містах 17 країн Західної Європи, Північної та Південної Америки (назвемо за маршрутом виступів: Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія; за океаном США, Канада, Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Куба). Понад 1 300 відгуків 12 мовами народів світу засвідчують безпрецедентний успіх капели – «культурного амбасадору України», дивуються нечуваної раніше красі національної хорової музики, що звучала акапельно – без супроводу, та із захопленням вигукують «браво» леонтовичевій щедрівочці. 5 жовтня 1922 року вона вперше прозвучала на американському континенті в найпрестижнішій концертній залі Нью-Йорка «Carnegie Hall». Після того тільки у самих США з виступами хору О. Кошиця познайомилися у 36 штатах, де було дано понад 200 концертів. Серед слухачів було багато й наших українців-родаків, які пролили не одну сльозу, впізнавши рідні слово та наспів.
Доля так поклала, що після 1924 року, коли Українська Республіканська Капела припинила свою концертну діяльність, більшість її учасників та й сам керівник стали емігрантами, бо повернення в Україну – тоді вже радянську – було і неможливим, і небезпечним для власного життя. Вчорашні капеляни влилися у нове суспільство та віддали свої вміння творенню багатоетнічної американської музичної культури.
Після тріумфальної ходи світами разом з капелою О. Кошиця наш «Щедрик» не загубився серед розмаїття американських наспівів і ритмів. Більш того, отримав повнокровне життя з новою англомовною версією тексту. Ні, це не переклад з української, а цілком оригінальний вірш, відповідний жанру колядок, і співалося в ньому про різдвяні дзвіночки: «Hark how the bells» / «Виразно чути дзвіночки». Його в 1930-ті роки склав диригент-хормейстер, добрий знайомець уславленого диригента Тосканині, вчитель музики Пітер Вільховський (прізвище красномовно свідчить про етнічне походження автора слів). Саме як «Колядка дзвіночків» / «Carol of the Bells» твір М. Леонтовича прозвучав 30 березня 1936 року в Нью-Йорку в «Madison Square Garden» у виконанні студентського хору під орудою вже згадуваного П. Ольховського перед 15-тисячною аудиторією – учасниками з’їзду вчителів музики США. Того ж року фірмою «Carl Fisher, Inc.» і було вперше надруковано слова з музикою цієї «Carol of the Bells» – «Колядки дзвіночків», що знову зірвала бурю оплесків.
П. Ольховський при створенні нових слів свідомо обрав загально зрозумілий для американської ментальності символ зимового свята – різдвяні срібні дзвіночки, і пов’язані з ними картини засніженого чарівного лісу, санчат з дарунками… Думка виявилася слушною! Слова прижилися на новому національному й континентальному ґрунті. Навіть більше – з часом «Колядку дзвіночків» американці стали вважати власною народною творчістю:

При виконанні цього тексту помітно змінюється акцентуація складів та агогіка. Адже кінцеве в ключовій фразі (зерні) «bells» явно потребує наголосу. Натомість спів слів «ластівочка» чи «Ордані» передбачає затухання звучності останнього складу, а іноді його в коді – на зразок народного співу – просто знімають («лас-ті-воч…»). Таке аж ніяк не допустимо з односкладовим іменником «bells». То ж, думається, український «Щедрик» в англомовній версії звучить дещо «hard» – твердіше й дійовіше.

ІV. Графіка

Імпульсом для такого стали дослідження у сфері синтезу мистецтв, зокрема, світломузика, якою в короткий «київський період» життя в 1919–1920 роках переймався і М. Леонтович. Сьогодні експериментальні пошуки в цій галузі вийшли на рівень створення художніх картин за нотними текстами, де відповідно кожної ноти – її висоти-кольору й тривалості вимальовуються образотворчі полотна.
Вивчення природи й таїни «конструювання символічної образності», яким надавали великого значення Й. Ґете, К. Г. Юнг, П. Флоренський, О. Лосєв та інші світлі уми, спонукало до думки шукати знаки-символи у творах Леонтовича. Відомо, що твори М. Леонтовича деякі дослідники і поети називають «діамантом, ограненим рукою Генія». Але можна провести порівняння не менш цінні за значимістю – українські вишивки й сúлянки-ґердани, що вправно мережать золоті руки наших майстрів. То ж поглянемо на Леонтовичевого «Щедрика» в графічних орнаментальних образах. Диво – його поспівки перевтілилися в абриси ніжної квітки, що зростала вертикально вгору. У ній яскраво виокремилися 6 елементів: 1) споконвічне «зерно» в прямому виді, де 68 повторів (включно з виокремленим останнім) – 68 «пелюсток»; 1-а) рефлексія «зерна» – верхньотерцієвий підголосок (S: «В тебе товар весь хороший…»); 2) лінеарне «стебло» – спочатку низхідний рух в альтів («Стала собі», 5–8 такти), а далі – у альтів і тенорів («щебетати», 9–12 такти); 3) листячко із «зубчиками»-акцентами («В тебе товар весь хороший…», 21–24 такти); 4) хвилясті «трави-ковилі» (S: «В тебе жінка чорноброва», 25–28 такти); 5) ґрунт – бурдон (Bassо: «В тебе товар весь хороший», 17–20 такти); 6) бутон-пуп’янок (дует coda: «ластівочка», 68 такт). Можна збагатити малюнок квітки напластуванням всіх 67-ми мотивів-пелюсток (бо останній 68-й – coda).

Суттєвий феномен — універсальні закони людського мислення виявилися спільними як для музичного інтонування, так і для графічного малюнку. Вони оформилися в одвічний символ-орнамент «Квітки життя» з бутоном-пуп’янком – паростком у майбуття, який так люблять вишивати на рушниках наші майстрині, або ж вимальовують художники з Петриківки чи на кераміці гончарі, на дерев’яних виробах різьбярі.

Відома дослідниця українських орнаментів, лауреатка Національної премії ім. Тараса Шевченка, моя багаторічна колега по ІМФЕ п. Зоя Чегусова зазначає: «… квітку у світовому мистецтві вважають символом земної кулі або центра всесвіту, як результат – архетиповим символом душі. Квіти також є поширеними символами молодого життя і сонця, вони уособлюють життєву силу і радість буття, кінець зимового стану природи і перемогу над смертю. Любов до квітів зробила їх майже об’єктом культу нашого народу. Квітами супроводжується все життя українців – від народження до смерті»

Тож відповідно до французької Солярної розетки-квітки скомпонуємо графічно «Квітку-Щедрик». Однак, звернімо увагу, якщо точно йти за абрисом нотної лінії, виходить не троянда чи айстра, а пишна поліська волошка-блаватка із загостреними кінчиками пелюсток. Спробуємо це намалювати: у внутрішньому колі 23 пелюстки, у зовнішньому – 44. А останній пелюсток-«ластівочка» – злетів догори.

Вивчення природи й таїни вищезгаданого «конструювання символічної образності», спонукало думку шукати нових знаків у творах Леонтовича. І от наступним зразком «висвітився» звукографічний візерунок Леонтовичевої обробки «Діду мій, дударику». Вийшов знову ж таки орнаментальний взір, проте горизонтальний, близький до народної вишивки, якою оздоблюють рукави сорочки або підзори скатертин чи серветок. Звучання чоловічих голосів, які імітують бурдонну квінту народної ліри («Діду мій»), стало тим контуром, що облямовує рухливі жіночі голоси. Вони лягaють паралельно, злагоджено, з особливою грацією підкреслюючи несиметричну архітектоніку періоду (унікальну серед фольклорних зразків). Адже він складається з 7-и мотивів, згрупованих у 3 ланки: 3+2+2. Сама ж графіка вияскравлює, наскільки взір своїми абрисами нагадує сімку – «7» та як мотиви останньої ланки підсумовують всі складові інтонеми. Цікаво, невже композитор задовольнився тільки оспівуванням старого діда-музúки та його дуди-волинки, чи його думка заходила там ще й інші знаки-символи?

V. У зв’язку з цим згадаємо ще одне давнє знання – нумерологію

Відкинуте матеріалістичною наукою, але добре відоме в дореволюційні часи, зокрема й тим, хто навчався в духовних семінаріях та академіях. Не секрет, що розробкою нумерології займалися античний Піфагор, геній Відродження Леонардо да Вінчі, сучасні Г. Гессе, Д. Браун і… вчені-кібернетики. Вони стверджували – вирахувати можливо все! Як і все, що породжує абстрактне узагальнення, може стати символом – елементи природи, фізичного світу, космосу, і уявні абстракції – літери, цифри, переплетіння ліній та звуків, породжені позасвідомою мудрістю людства, що тягнеться впродовж тисячоліть і виявляє себе з особливою пасіонарністю в творіннях геніїв.

Відомо, яке вагоме сакральне значення мають цифра і число у Святому письмі та інших сокровенних знаннях. Їх там шанобливо називають «фігурою». Фундаментальну роль відіграє «цифра» і в сучасних науках, особливо кібернетиці, що стали нині рушійною силою людської цивілізації.
Не останню роль у бажанні звернутися до нумерології зіграло умотивування М. Леонтовичем пісні «Дударик» як підвідомого музичного авторського образу (звукового «автопортрету»), де й текст, і наспів відповідали його художній природі, а число «сім» було, як-то кажуть, кодовим – «на щастя, на долю». Заставляє задуматися над «цифровими фігурами» кількість номерів його славнозвісної «Літургії св. Іоанна Златоустого». Судячи зі збережених в архіві композитора церковних хорів, їх би хватило, принаймні, на дві Літургії. Але він з думкою присвятити великий циклічний твір утвердженню Української церковної автокефалії скомпонував тільки 21 номер, тобто трійцю сімок (до речі, у той же час і з таким же задумом уклав Літургію композитор Я. Яциневич, де теж 21 номер). То ж, вочевидь, М. Леонтович знав ціну «цифрової фігури».
Ще більш утверджуємося в тому при підрахунку виокремлених тематичних зерен «Щедрика»: 68 разів повторено «зерно» + 4 рази показано його верхньотерцієве віддзеркалення + 1 раз у коді = 73, що при перерахуванні 7 + 3 = 10; число цифра 0 не рахується (за правилами нумерології), залишається цифра 1 = символ «Deus», «Бог». Дивним чином знову вийшли на універсальні загальнолюдські символи-ідеї позасвідомого рангу.
Очвидно, М. Леонтович полишив нам не просто хоровий шедевр «Щедрик», а й пречудову «загадку-головоломку», яка почала розкриватися лише з плином часу, через століття. Всі ці таємниці були прихованими від зовнішнього погляду. Але вони, без сумніву, діють на підсвідомість людини, особливо емоційно чуттєвої, і розквітають прекрасними квітами у її душі, зверненої до Бога. Такий дарунок полишив Микола Леонтович всьому людству, у благочестя і розум якого вірив.
На завершення дозволимо висловити думку: в зв’язку з тим, що за програмою ЮНЕСКО заносяться у реєстр всі вагомі національні культурні явища, закликаємо всіх не байдужих українців звернутися до цього високошановного органу з пропозицією про визнання «Щедрика» Миколи Леонтовича духовним надбанням людства. Це було б гарною квіткою, вплетеною у вінок слави геніального Майстра з українського Поділля.

Автор: Валентина КУЗИК, музикознавець, доктор філософії (мистецтво).