Дорожня валіза М.Леонтовича пам’ятає руки композитора, який завжди  виходив з дому з валізою на пошуки нових пісень, які він слухав та записував від жителів с. Білоусівка-1 та навколишніх сіл. Його учениця розповідала, що в с. Кобилівка (Зарічне Тульчинського району) жив сліпий лірник, який знав багато пісень як народних так і козацьких. М.Леонтович брав свою валізу і пішки ходив до нього записувати його пісні. Валіза була важка, але там знаходились необхідні йому речі, зошити, папір для нот, лінійка, олівці та ін. Повертаючись з багажем народного фольклору, М.Леонтович брав цитру чи сідав за піаніно і награвав кожну із мелодій поки вона його не задовольняла. Так народжувались його геніальні твори.

З спогадів учениці єпархіального училища Оксани Врублевської: «Познайомилась я з Леонтовичем в 1915 році, коли мати відвезла мене в Тульчин і влаштувала в 5-й клас єпархіальної школи. Там я пробула майже три роки. Співи у нас викладав М.Д. Леонтович. Високий, серйозний, ходить по класу, пояснює, викликає до дошки (коли теорія). Голос приглушений, речення короткі, але все дуже зрозуміло, я досі пам’ятаю. Тут я вперше почула українську пісню в художньому виконанні. Тоді це було диво.

Вечір, збираємось в залі. Розучуємо «Чумака», «Над річкою, бережком ішов чумак з батіжком. Гей, гей з Дону додому». Якось блідо виходить.      М.Д. Леонтович вчить відтворювати відголосок луни, що лине над полем десь далеко. «Гей,гей…», повторюємо ще і ще. І от ожила, задзвеніла пісня сумно і бадьоро… А «Щедрик»? Коли чую «Щедрик», я бачу наш дівочий хор і Миколу Дмитровича, що одійшов в другий кінець залу, і, схиливши голову, уважно слухає наше виконання… Пам`ятаєте оте прозоре «лас-ті-воч-ка» в кінці щедрівки? Ми з Миколою Дмитровичем співали більшість його пісень (їх є 100). З нами він переробляв, удосконалював їх…»